BrissonЦитатна характеристика ”Захар Беркут„ Максима, Мирослави, Тугар Вовка
Максим:
«мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім тухольським парубоцтвом»
«…Молодий гірняк»; «…перший удалець на всю тухольську верховину, син тухольського бесідника Захара»;
«…його хороше, сонцем обпалене і здоровим рум’янцем осяяне, одверте, щире лице»;
«В його серці, смілім і чистім, як щире золото…»;
«…дитя гір»;
«Усюди був однаковий, спокійний, свобідний в рухах і словах. . »;
«Хоч і в путах, я все буду вольний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі!»
Мирослава:
«…Не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами»,
«…Незвичайна ненщина поровень з найсильнішими мужами поборювала всякі трудності утяжливої дороги. Як легко перескакувала гнилі ломи і величезні трами…»
«А що ж то в мене нема сили? А що ж то я не владаю луком, ратищем і топором? Ану, нехай котрий-будь із твоїх поселенців спробує зо мною порівнятися,— побачимо, хто дужчий!»
«Якою самітною, якою круглою сиротою чула вона себе тепер на світі, хоч тут же коло неї сидів її батько! Якою нещасною чула вона себе тепер, хоч батько недавно ще запевняв її, що все робить для її щастя!»
«Її слова, її погляд, дотик її рук і її вісті — все те немов вирвало його (Максима) з темного гробу, повернуло йому життя».
Тугар Вовк:
«…Був мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубим, чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведів».
«…Новий тухольський боярин, недавно князь Данило дарував йому в Тухольщині величезні полонини і ціле одне пригір’я Зелеменя, …побудував собі гарну хату…»
«Хоч я лише вовк, дрібна звірюка, то все ще дам раду…»
«Тільки мені ви затроюєте життя в тім раю»
«Нічого мене не обходить ваша копа. Я тут із княжої волі і можу сам збирати копу, коли буду вважати се потрібним».
Захар Беркут:
«…Один із начальників монгольських, мужчина величезного росту й геркулесової будови тіла, з лицем темно-оливкової барви, одітий у шкіру степового тигра, що все разом аж надто свідчило про його походження з туркоманського племені. Се був страшний, безтямно-сміливий і кровожадний войовник, суперник у славі з Кайданом. Монгольські загони, які він провадив, лишали по собі найстрашнішу руїну, найбільше число трупів, найширшу ріку пожеж. Він безмірно перевищав Пету своєю відвагою, перед його шатром кожного вечора було два рази більше свіжих голів, ніж перед шатром усякого іншого вояка».
«Усе хитро ти говориш, щоб відвернути мій гнів, аби скинути з себе вину! Ти запровадив нас сюди, ти мусиш і вивести нас, і то зараз завтра, без страти часу й людей!. . Так мусить статись, або горе тобі!» (Бурунда — Т. Вовку)
«…Довгу хвилю Бурунда стояв на місці, рвучи собі волосся і видаючи з горла страшні, беззв’язні окрики на вид загибелі свого війська».
«Бурунда німий, синій з натуги і злості, зирнув довкола по долині».
«І що найдужче мене лютить, так се те, що погинемо без бою, без слави, мов коти, кинені в ставок!»
anger