План до твору: Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку вонитільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявсяпоглядом і байдуже погиркував: «Шнель, бидлото, шнель » Вони не любилицей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівсяфундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали вруки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли зполоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиціЛейпцига. Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив їїкамінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти,добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптувавїх і, повернувшись до нас, усміхався: «Гут… кіндер… гут». А коли німцівповели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили зпаличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їхвивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли врозчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх ігиркав охоронець. Місто давно не сердилося на німців, удови жаліли їх і роздивлялися карткиїхніх дружин і дітей, часом приносили щось з одягу — старий піджак абокартуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів«фрау». У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білихчеревичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вжебачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілувесну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку внашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий,гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили цілятив нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїхдурних німецьких пісеньок. Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість «шнеляти» простягав йому цигарку і дозволяв лежати підстіною. Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіплявїх понад вікнами другого поверху так, що самотні жінки подовгу стояли,роздивлялися і навіть сплакували. Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей,понуривши голову. — Бидлото, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же осікся:від шиї до коробки сіріла мотузка. Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Йогопоховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба. Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якосьпосеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав першийсніжок, а вона цвіла собі під вікном. Була велика і кошлата, не квітка, апівсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, івідсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв’язаний намихрест…Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла іне всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна непіддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибилицеглину, вийняли з отвору рукавицю. У рукавиці лежала фотокартка двохдівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчаткадивилися на нас, мов живі, і запитували:— Ви не знаєте, де наш тато?. .