Реферат Український фізик​

Сьогодні українські фізики посідають чільне місце у світовій науці, збагачуючи її оригінальними та грунтовними науковими дослідженнями та винаходами. Серед тих, хто своєю самовідданою працею і розумом розвивав українську фізичну науку можна назвати Йосипа Косоногова – видатного фізика, автора нового методу вимірювання електричної проникності рідин для сантиметрових хвиль, Степана Тимошенка – українського професора механіки, згодом одного з провідних учених фізиків США, Юліана Гірняка – спеціаліста у галузі фізичної кінетики, Романа Цегельського, роботи якого присвячені фізиці магнетизму.

Представниками теоретичної фізики є Мар’ян Смолуховський та його учень Володимир Кучер, які зробили значний внесок в розвиток квантової механіки. Назвати слід Дмитра Рожанського – фізика, родом з Києва, члена-кореспондента АН СРСР. Його основні праці стосуються фізики електричних розрядів та радіофізики.

Варто згадати також про діяльність фізиків – членів Наукового Товариства імені Т. Г. Шевченка у Львові – це саме приклад поведінки вчених, які за будь-яких обставин не забували, ким вони є, де їх коріння і кому вони повинні служити. Отже, фізики – дійсні члени НТШ… Вибори перших дійсних членів НТШ відбулися 1 червня 1899 року, саме тоді до складу математично– природничо- лікарської секції було обрано видатного фізика і електротехніка Івана Пулюя.

1. І. Пулюй – український фізик зі світовим ім’ям

Народився Іван Пулюй 2 лютого 1854 року в містечку Гримайлові Тернопільської області в сім’ї землеробів. Закінчивши Тернопільську гімназію, він поступає у 1864 році на теологічний факультет Віденського університету. Одночасно відвідує лекції з математики, фізики. Ці науки так захопили його, що по закінченні курсу богослов’я він замість вигідного сану священика обирає, всупереч волі батьків, скромне звання студента філософського факультету Віденського університету. Завершивши в 1872 році навчання, працює деякий час асистентом експериментальної фізики цього університету, а з 1873 по 1875 роки – асистентом-викладачем кафедри фізики, механіки та математики Військово-морської академії у м. Фіуме в Хорватії. Восени 1875 року він виїздить до Страсбурга, щоб в університеті вивчати нову галузь науки – електротехніку. У 1877 році Пулюй захищає з відзнакою дисертацію і дістає ступінь доктора філософії Страсбурзького університету (спеціалізація з фізики). У 1882 Іван Павлович обіймає посаду технічного директора електротехнічного бюро у Відні. Привернувши до себе увагу винаходами та апаратами, одержує у 1884 році посаду професора експериментальної та технічної фізики у Німецькій вищій технічній школі у Празі, де й працював до виходу на пенсію.

Характерною рисою наукової творчості Пулюя є те, що об’єктом його уваги завжди були проблеми, які перебували на передньому краї фізичної науки та технічного прогресу і молекулярна фізика (70-ті роки), катодні промені (початок 80-х), електротехніка, властивості та природа рентгенівських променів. Пулюй удосконалив технологію виготовлення розжарювальних ниток для освітлювальних ламп. Його лампи набагато кращі від ламп Едісона. Він перший дослідив “холодне світло” (тепер неонове).

Важливе практичне значення мала запропонована Пулюєм удосконалена конструкція телефонних станцій та абонентських апаратів, зокрема застосування розподільного трансформатора. Цей винахід Пулюя запатентували у ряді країн Європи. Окремим епізодом – короткотривалим, проте винятково важливим – у творчій біографії Пулюя були його дослідження рентгенівських променів (або Х-променів). Зокрема, за винахід і конструкцію вакуумної лампи в 1881 році на міжнародній виставці в Парижі він здобуває срібну медаль. Особливо слід підкреслити, що свою “рентгенівську” трубку він сконструював за 14 років до відкриття Х-променів Рентгеном.